Хлопець із Закарпаття мріє досягти всіх висот журналістики

Миколка народився в селі Синевир Закарпатської області, неподалік якого розташована живописна пам'ятка природи Кам'янецький водоспад, а також знамените озеро Синевир.

Серед гірської природи хлопець любив рибалити та виготовляти пилою чи сокирою дерев'яні іграшки. Колі навіть самому довелося навчитися української мови, адже вдома та в школі всі розмовляли діалектною закарпатською. Хлопець був відмінником, навіть висів на «Дошці пошани», тому підготувався до ЗНО завдяки бібліотечним книжкам.

Микола з гордістю згадує закарпатські традиції, яких немає на центральній Україні.

«Пасху в нас святкують усі. Так заведено, що вночі перед святом хлопці палять шини. Їх щороку люди добровільно віддають для цього звичаю. О 5 ранку, після паління, односельчани йдуть до церкви. Наступний день після Пасхи - поливний, а потім - кропивний, коли всі один одного жалять".

Микола сумує за домом. Каже, що не помічав раніше гірської краси, а тепер часто її згадує. «Чотири місяці назад навіть не думав, що житиму біля Дніпра, – зізнається хлопець, – хоча через моє село протікає Теребля – річка, чистіша за Дніпро».

Кожне літо Миколка проводив на дачі серед гір, поряд із Національним природним парком «Синевир. Там хлопець і його друзі випасали корів, траплялося, що й губили їх, грали «в ножика», ходили по гриби. Останній похід Микола запам'ятав надовго.

Це сталося минулої осені. Хлопець розповідає, як пішов з другом по гриби. Оскільки зв'язку поблизу немає, видерлися на гору, км 3 заввишки, щоб подзвонити рідним. Тільки-но вилізли, на вершині чують рев ведмедя. Хлопці дуже злякалися, намагалися не привертати уваги звіра, але їм не вдалося залишитися непоміченими. Телефон зловив зв'язок і заграв. Ведмідь це почув, почав гнатися за хлопцями, але йому не вдалося перегнати юних, моторних, до того ж, зляканих, грибників. Вони скелею збігли вниз і з того часу по гриби не ходили.

З дитинства Микола хотів бути хірургом, щоб рятувати людей, але його мрія стала нездійсненною після клінічної смерті. Хлопець пригадує, що дванадцятирічним зламав руку. Через дію певних лікарських препаратів на організм, Микола опинився на межі між життям і смертю. Саме після коми у юнака серйозно порушилася нервова система, що є неприпустимим для лікаря.

Миколу не покидало відчуття, що він має допомагати людям будь-яким способом. Рішення стати журналістом хлопець прийняв після трагічного випадку у сусідньому селі, коли тіло загиблого бійця Зони АТО привезли додому розстріляним, а рідним повідомили, що хлопець помер від граду. Саме ця брехня спонукала Миколу виконувати почесну місію журналіста – доносити людям правду. Батьки підтримали його та погодилися оплачувати навчання.